ЛІТЕРАТУРНА ВІТАЛЬНЯ 

«Любов... рушить сонце і світила»

Якщо ви камінь - будьте гранітом,

Якщо ви квітка - будьте трояндою,

Якщо ви людина - будьте коханням.

Кажуть, що про кохання сказано все, але не всіма. Поет, прозаїк, драматург чи навіть людина, зовсім не причетна до літератури, у житті обов'язково «пише» свою неповторну історію кохання.

Починаючи з еллінських часів, коли світом, за Гомером, правили олімпійські боги, кохання стрілою Ерота пронизало серця Париса і Елени, Пріама і Гекаби, Федіти і Пелея, через нього велися жорстокі війни, а найвродливішу із бо­гинь було визнано богинею кохання. Минали роки, століття, все змінювалося та вічним залишалося кохання.

Він і вона... Кохання і вічність, відчай і розлука - це вічні теми поезії.

Франческо Петрарка - найвидатніший майстер сонет Італії XVI ст., Вільям Шекспір - великий поет доби Відроджен­ня, Фрідріх Міллер - видатний німецький поет Просвітництва, Джордж Байрон, Генріх Гейне, Віктор Гюго, Олександр Пушкін, Марина Цвєтаєва - поети всіх часів і всіх народів оспівували кохання. Палке і ніжне, пристрасне чи мрійливе - воно знайоме всім.

(Під ніжну мелодію входять юнак і дівчина).

Він.

Жить без тебя не могу...

Я с первого дня это понял.

Как будто на полном скаку

Коня вдруг над пропастью поднял.

Вона.

И я без тебя не могу...

Я столько ждала и устала.

Как будто на белом снегу

Гроза мою душу застала.

Він.

Сошлись, розминулись пути.

И он ей звонил отовсюду,

И тихо просил: «Не грусти...»

И тихое слышалось: «Буду».

Вона.

Однажды на полном скаку

С коня он сорвался на сьемках,

«Я жить без тебя не могу», -

Она ему шепчет в потемках.

Він.

Он бредил, но сила любви

Вновь к жизни его возвращала.

И смерть отступала: «Живи!»

И все начинилось сначала.

Вона.

Я жить без тебя не могу...

Он ей улыбался устало. –

А помнишь, на белом снегу

Гроза тебя как-то застала?

Прилипли снежинки к виску,

Я капли грозы на ресницах.

Я жить без тебя не могу

И, значит, ничто не случится.

(На сцені стіл, на якому підсвічники зі свічками, книги, листки; за столом сидить і пише юнак, за його спиною дівчина).

Дівчина. Я виходжу заміж за друга моєї юності Миколу Степановича Гумільова. Він кохає мене вже три ро­ки, і я вірю, що моя доля бути його дру­жиною... Я клянуся, що ця нещасна лю­дина буде щаслива зі мною. Він пише мені незрозумілі слова, а я ходжу з лис­том до знайомих і питаю роз'яснення.

Дівчина.

Любовь покоряешь обманно,

Напевом простим, неискусным.

Еще так недавно - странно

Ты не был седым и грустным.

И когда она улыбалась,

В садах твоих, в доме и в поле, -

Повсюду тебе казалось,

Что волен ты и на воле.

Бил светел ты взятый ею

И пивший ее отравы,

Ведь звезды были крупнее,

Ведь пахли иначе травы,

Осенние травы.

Любовна лірика Анни Ахматової - не­повторне явище у світовій літературі. «Велике земне кохання» є альфою і оме­гою всієї її поезії. Напевно, саме тому поетеса була перекладачем збірки «Зів'яле листя» Івана Франка.

Марина Цвєтаєва. Вона мріяла бути щасливою, але і вміла страждати, як звичайнісінька жінка. У віршах про лю­бов багато переживань, багато при­страсті. У них відлунюється жіноча до­ля коханої і покинутої, доля володарки і страждальниці.

(Виконується пісня «Мне нравится» на слова М. Цвєтаєвої).

Відродження, ренесанс людського ду­ху і почуттів починається в сонячній Італії. Осяяний легендарними почуття­ми двох великих митців того часу - Петрарки і Данте. Піднесені їхньою музи­кою до рівня божественної святості, їхні кохані - Лаура та Беатріче - знайшли своє безсмертя у слові, які стали ідеа­лом жіночої довершеності, чистоти, шляхетності.

(Журнальний столик, дівчина з чаш­кою чаю в руках і читає вірш Данте).

В своїх очах вона несе кохання,

На кого гляне, всі блаженні вмить.

Як десь іде, за нею всяк спішить,

Тріпоче серце від її вітання.

Він блідне, никне, множачи зітхання,

Спокутуючи гріх свій самохіть.

О донни, як їй скласти прославляння?

Хто чув її - смиренність дум свята

Проймає в того серце добротливо.

Хто стрів її, той втішений сповна.

Коли ж іще всміхається вона,

Марніє розум і мовчать уста, -

Таке-бо це нове й прекрасне диво.

(Хлопець підходить до дівчини і чи­тає вірш).

Як не любов, то що це може бути?

А як любов, то що ж таке вона?

Добро? Та в ній скорбота нищівна.

Зло? - Але ж муки ці солодкі. Боже!

Горіти хочу? -, бідкатись негоже.

Не хочу? - то даремна скарг луна.

Живлюща Смерте, втіха навісна!

Хто твій тягар здолати допоможе?

Чужій чи власній волі я служу?

Неначе в просторінь морську безкраю

В човні хиткому рушив без керма:

Про мудрість тут і думати дарма.

Чого я хочу - й сам не знаю;

Палаю взимку, в спеку весь дрожу.